Вступ
Книга Марина Катузи, успішного канадського інвестора та фахівця в галузі енергоресурсів, присвячена ролі енергоресурсів у міжнародній політиці. Вона виділяється на загальному тлі літератури на цю тему своїм нестандартним для західних авторів кутом зору. Катуза, спираючись на цифри та факти, намагається довести, що Росія, завдяки стратегічному баченню її Президента, контролюватиме значну частину світових запасів енергоресурсів, потреба в яких тільки зростатиме. Одночасно автор розвиває думку про те, що економічному благополуччю Америки, побудованому на світовому обороті нафтодоларів, настане неминучий кінець.
Для підтримки своїх тез Катуза докладно розповідає про дії президента Путіна щодо встановлення державного контролю над енергетичними компаніями в Росії та його зовнішньої політики, спрямованої на сприяння російським інвестиціям у видобуток, обробку та транспортування енергоресурсів. Він також розкриває цікавий взаємозв’язок між економічними інтересами США та їх зовнішньо акціями на Близькому та Середньому Сході. Книга Катузи «відплющує очі» на причини того, як вийшло, що світова торгівля нафтою та газом здійснюється лише за долари США, і викладає своє бачення процесу заміщення долара іншими валютами.
Книга здасться цікавою всім, кого хвилюють майбутні джерела енергії та ціна на нафту, хто любить розплутувати павутину політичних подій у пошуках прихованого підґрунтя та кому приємно усвідомлювати, що Росією керує сильний стратег, що веде її до процвітання.
Президент Путін – Петро Перший сучасної Росії
Ставши президентом Росії у 2000 році, Путін дав собі обіцянку, що він, як Петро Перший, відновить могутність країни. Маючи гострий інтелект, глибоке розуміння політичних процесів і політичну далекоглядність, він налаштувався на зміцнення своєї влади і системно розправлявся з суперниками.
Першою «жертвою» став Михайло Ходорковський та його нафтова компанія ЮКОС: Ходорковський опинився у в’язниці на десять років, а ЮКОС у результаті деяких нескладних юридичних маніпуляцій перейшов у власність «Роснефти», державної компанії, яку керує Ігор Сечін, близьким соратником Путіна ще по Петербургу. Внаслідок придбання ЮКОСА “Роснефть” стала третім за розміром виробником нафти в Росії.
Наступним виявився Борис Березовський, який, вимушено розлучившись зі своїм телеканалом у Москві та часткою в Аерофлоті, втік до Лондона, де у 2013 році помер за не зовсім зрозумілих обставин.
З моменту приходу Путіна до влади було вбито двадцять журналістів, найвідомішими серед них є Юрій Щекочихін, Пол Хлєбніков та Ганна Політковська. Лише у двох випадках вбивства було розкрито.
Автор називає також отруєного Олександра Литвиненка, який залишив Росію Володимира Гусинського та померлого Аркадія Патаркашвілі як приклад незавидної долі путінських недоброзичливців. У книзі також детально розбираються та позитивно оцінюються рішучі дії президента Путіна щодо «наведення порядку» у Чечні, а також у конфлікті з Грузією та з Україною.
Однак автор вказує на практичність Путіна: він розуміє необхідність співпраці з іншими сильними та здібними особистостями для реалізації свого великого задуму. Просто треба розуміти своє місце та «грати за правилами», встановленими Путіним.
Автор вважає ахіллесовою п’ятою США нездатність розглянути «справжнього» Путіна та оцінити його амбітні плани щодо відновлення економічної та політичної могутності Росії. Для відновлення потужності Росії на новому якісному рівні, який дозволить Росії домінувати у світі, Путін має намір сконцентрувати свої зусилля на придбанні контролю над нафтогазовими ресурсами та джерелами атомної енергії. Для нього це довгострокова мета, і він зневажливо ставиться до політичних діячів в Америці, котрим майбутнє закінчується в термін проведення чергових виборів.
На думку Катузи, конфлікт з Україною вирішиться тоді, коли Путін зуміє забезпечити безперебійне постачання російського газу територією України західним споживачам, безпеку російського флоту в Севастополі, захист російської мови в Україні та статус України як буферну державу між Росією та країнами-членами НАТО.
Незважаючи на не дуже зрозумілі перспективи улюбленого дітища Путіна — Євразійського Союзу, він має альтернативні геополітичні плани. Наприклад, участь Росії у Шанхайській Організації зі Співробітництва (Shanghai Cooperation Organisation, або ШОС), членами якої також є Китай, Казахстан, Таджикистан, Киргизія та Туркменія. ШОС ще перебуває на стадії становлення: Росія пропонує Пакистану стати членом ШОС, а Китай — Ірану. Якщо Росія, Китай, Іран і Пакистан почнуть координувати свої дії у сфері економіки та безпеки, цей союз зможе реально змінити геополітичний баланс сил. Ця коаліція може також залучити країни Африки та Латинської Америки, яким не подобається, як США поводяться на світовій арені. Путін позиціонує себе лідером цього блоку, що розвивається.
На думку Катузи, зброєю ще холоднішої війни стає нафта, газ, вугілля, уран, нафтопроводи та морські порти, контроль над якими визначить, в чий бік схилиться баланс сил на світовій арені. Нафта є найважливішим енергоресурсом. У світі вона уособлює багатство. Нафта фінансує економіки та політичні режими. Вона лежить в основі світової фінансової інфраструктури, володіння нею поділяє багатих та бідних. Хто контролює нафтові потоки, контролює грошові потоки. Тільки так можна стати домінуючим гравцем у Великій Ігри (У XIX столітті поняттям «Велика Гра» позначалося стратегічне суперництво між Британською та Російською імперіями за панування в Центральній Азії. У наші дні «Великою Ігрою» називають стратегічне маневрування великих держав та регіональних сил у конкурентній боротьбі за вплив і владу на Близькому та Середньому Сході), яку розігрує Путін у своїй спробі спровокувати смерть американського долара.
Сходження американської валюти
У липні 1944 р. 730 делегатів, що представляють 44 країни, зібралися в містечку Бреттон Вудс (BrettonWoods) у США на конференцію ООН з питань грошово-фінансової політики з метою розробити фінансові засади післявоєнного світу. За підсумками конференції всі учасники підписали угоду, згідно з якою кожна країна-учасниця конференції взяла на себе зобов’язання підтримувати стійкий обмінний курс своєї валюти по відношенню до долара. У свою чергу США зобов’язалися підтримувати стійкість долара золотом і, на вимогу країн-учасниць, обмінювати долари на золото, виходячи з ціни в 35 доларів за одну унцію золота. Однак у 1971 р. президент США Ніксон в односторонньому порядку скасував конвертованість долара у золото.
Для підтримки статусу долара як світова резервна валюта Ніксон використовував нафту, товар набагато важливіший для світової економіки, ніж золото. Було вигадано систему «нафтодоларів», яка забезпечила перевагу американської економіки на десятиліття вперед. Для її реалізації в 1974 році США підписали договір з Саудівською Аравією, в силу якого США пообіцяли постачати Саудівську Аравію будь-якою необхідною їй зброєю, яка б гарантувала їй захист від Ізраїлю або будь-якої іншої держави Близького Сходу, яка спробувала б дестабілізувати абсолютну монархію. а також забезпечити збереження влади за королівською родиною Саудів на необмежений термін.
У відповідь Саудівська Аравія погодилася продавати всю нафту, що видобувається, тільки за долари США і вкладати доходи від продажу нафти в американські казначейські зобов’язання. Після Саудівської Аравією інші члени Організації країн-експортерів нафти (OPEC) також погодилися продавати свою нафту за долари.
Оскільки нафту потрібна всім, то всім потрібні й долари, щоби за неї розплачуватися. Система нафтодоларів створила необмежений попит на долари, «виробництво» яких нічого не варте для Федеральної Резервної Системи США, зате забезпечує США чільне становище у світовій економіці.
Договір із Саудівською Аравією, через який долар став єдиною валютою для розрахунків за купівлю-продаж нафти, дозволив США імпортувати нафту, по суті, безкоштовно, оскільки Федеральний Резерв США генерує гроші для оплати нафти як би «з повітря». Ця система також дозволяє США запозичувати гроші в усьому світі, не замислюючись про джерела повернення боргу, оскільки їх можна надрукувати.
Трохи історії
Нафта не є відкриттям сучасності. Відомо, що китайці добували нафту ще 400 р. до нашої ери. До кінця XVI століття нафту видобували в районі Баку з глибини 50 метрів. На початку XX століття майже половина світового видобутку нафти припадала на Баку.
В Америці промисловий видобуток нафти почав Джон Рокфеллер, і його компанія Standard Oil контролювала 90% нафтової промисловості США. Однак у 1911 році Верховний Суд США визнав Standard Oil незаконною монополією і вирішив розділити її на тридцять три компанії.
Перед Другою світовою війною сім нафтових компаній контролювали практично весь світовий видобуток нафти: Standard Oil of California (нині Chevron), Standard Oil of New Jersey (попередник Esso), Standard Oil of NewYork (попередник Mobil, який злився з Esso і став відомим як Exxon Mobil), Anglo-Persian Oil Company (попередник BP), Gulf Oil (нині частина Chevron), Royal Dutch Shell (так і залишився), Texaco (злився з Chevron).
Після війни багато урядів націоналізували свої нафтові ресурси, і у глобальній нафтовій індустрії з’явилися нові великі «гравці». Серед них нафтова компанія Саудівської Аравії ARAMCO, Національна Іранська Нафтова Компанія, Китайська Національна Нафтова Компанія (CNPC), Petrobus у Бразилії, «Роснефть» у Росії, Petroleos у Венесуелі та Національна Нафтова Компанія в Іраку. Ці компанії контролюють 44% нафтових резервів у світі та 30% світового видобутку нафти.
На думку автора, економіка СРСР трималася на експорті нафти, проте, замість інвестувати отримані кошти у збільшення видобутку, гроші витрачалися на підтримку мінімального стандарту рівня життя населення. Ця помилка в управлінні нафтовим комплексом призвела до падіння видобутку нафти, яке разом із низькими світовими цінами на нафту «добила» радянський режим.
«Путінізація» нафти, газу та урану
«Нафтові» досягнення
Видобуток нафти в Росії зріс з 6 мільйонів барелів на день у 1998 році до 10 мільйонів барелів на день у 2008 р. У 2009 р. Росія випередила з видобутку нафти Саудівську Аравію і стала найбільшим виробником нафти у світі. Близько 8 мільйонів барелів щодня Росія експортує. У Росії також знаходиться 60-77 (залежно від того, хто проводить оцінку) мільярдів барелів доведених запасів нафти. До цих розрахунків не входить сланцева нафта і нафтові родовища Арктики, які спільно збільшать запаси нафти у Росії до 200 мільярдів барелів, що становить приблизно 10% всіх світових запасів нафти.
США, Канада, Норвегія та Данія претендують на природні багатства Арктики, проте Росія випередила ці країни. У березні 2014 року Комісія ООН з Кордонів Континентального Шельфу визнала юрисдикцію Росії на 20 тисяч квадратних миль в Охотському морі. Росія готова подолати технічні труднощі видобутку нафти в арктичному кліматі. У 2014 році почався видобуток нафти на Приразломному родовищі в Печорському морі, де буріння здійснюється з масивної морської платформи, що є інженерним дивом.
Путін готовий співпрацювати із Заходом. У 2009 році «Роснефть» підписала угоду з Exxon Mobil про спільну розвідку та видобуток нафти в Арктиці. Вони збираються здійснювати спільне буріння у Карському морі, для чого планується збудувати 15 морських платформ вартістю 300 мільярдів доларів. Вони також планують співпрацю з видобутку сланцевої нафти в Сибіру та будівництва терміналу для експорту зрідженого газу на російському Далекому Сході. Росія, у свою чергу, отримала 30% участі в нафтових проектах Exxon Mobil у США, Мексиканській затоці та Канаді.
“Лукойл” нещодавно розпочав видобуток нафти в Іраку, де йому належить 75% родовища Західна Курна-2.
У центрі планів Путіна щодо нафтової експансії стоїть компанія «Роснефть». Останнім великим придбанням “Роснефти” стала компанія “ТНК-БіПі”, що належала англійській BP і російським олігархам, представленим фірмою AAR. В результаті цієї угоди на “Роснефть” припадає 43% всього видобутку нафти в Росії, а ВР належить 20% акцій “Роснефти”. Спираючись на державну підтримку, «Роснефть» добре позиціонована для подальших інвестицій як у Росії, і її межами.
Окрім розширення видобутку нафти, команда Путіна займається розвитком інфраструктури. Великим досягненням стало будівництво нафтопроводу “Східний Сибір – Тихий океан”, яким російська нафта поставляється в Китай та інші країни тихоокеанського регіону. Було збудовано порт Усть-Луга на березі Фінської затоки для транспортування російської нафти марки Юралс (Urals) до Європи.
«Газові» успіхи
Приблизно чверть усіх розвіданих у світі запасів газу перебуває у Росії. Третина споживаного газу в Євросоюзі постачається з Росії. Незважаючи на спроби Євросоюзу зменшити свою залежність від російського газу, реальність така, що Росія надовго залишиться основним постачальником газу для більшості європейських країн.
Автор вважає, що із завершенням будівництва газопроводу «Північний потік» та придбанням «Белтрансгазу» (газопроводу, що проходить територією Білорусі), Росія забезпечила для себе можливість безперебійного постачання газу до Європи, минаючи Україну.
Одночасно Путін сфокусований на будівництві газопроводів та портових терміналів для постачання зрідженого природного газу (ЗПГ) до Азії. Путін бачить Росію великим гравцем на ринку ЗПГ. Будівництво ЗПГ-терміналів коштує дорого. Наприклад, витрати на будівництво такого терміналу у штаті Луїзіана наближаються до 10 мільярдів доларів. У Росії вже є завод з виробництва ЗПГ на Сахаліні для постачання до Китаю, Японії та Південної Кореї, і Путін планує до 2020 року збільшити його виробничу потужність з 10 до 60 мільйонів тонн на рік.
В даний час лише 19 країн експортують ЗПГ, і лише 17 країн мають необхідні потужності для прийому ЗПГ. Найбільшими покупцями ЗПГ є Японія та Південна Корея.
Видобуток та транспортування російського газу здійснюється «Газпромом», який успадкував усю газову індустрію колишнього СРСР. На момент приходу до влади Путіна, «Газпром» перебував у жалюгідному стані: його активи розпродавалися за безцінь, споживачі не хотіли платити за отриманий газ. Путін змінив керівництво «Газпрому», поставивши на керівні посади своїх довірених осіб. Розбазарювання активів припинилося, «Газпром» отримав доступ до фінансування з-за кордону та почав нарощувати свої активи. Крім російських проектів, «Газпром» активно займається розвідкою та видобутком газу в Алжирі, Нігерії, Єгипті та Мозамбіку.
Африка виступає третім за розміром постачальником газу для Європейського Союзу, проте до 2015 року під контролем Росії буде близько половини всього видобутку газу в Африці. Це означатиме, що «рука Москви» регулюватиме майже 40% постачання газу до Європи.
Путіну недостатньо того, що благополуччя Європи залежить від постачання газу з Росії. Його амбіції поширюються на «захоплення» набагато ємнішого азіатського ринку. Укладання угоди про щорічне постачання «Газпромом» до Китаю 1,3 трильйона кубометрів газу протягом 30 років дозволить Росії розпочати реалізацію цього плану. Контракт також передбачає будівництво газопроводу вартістю 75 мільярдів доларів, що з’єднає Західний Сибір із Китаєм. Це буде найбільший будівельний проект у світі.
Автор зазначає, що США не звернули уваги на найважливіший аспект цієї угоди, а саме на той факт, що розрахунки за газ будуть проводитися в рублях чи юанях, що, на думку автора, завдасть суттєвої шкоди пануванню долара в енергетичному секторі.
А також в області урану.
Після катастрофи на атомній електростанції Фукусіма в Японії акції уранодобувних компаній впали на 60-85%. Німеччина оголосила, що до 2022 року будуть закриті всі реактори, що є в країні. Проте аж ніяк не всі країни готові йти шляхом Німеччини. Скоріше навпаки. На сьогоднішній день у всьому світі будується не менше 70 нових атомних станцій, і заплановано будівництво ще 329 станцій.
У 65 АЕС виробляють 20 % споживаної США електроенергії, а Франції 75% електроенергії генерується атомними станціями. Китай, чиє міське населення задихається від вуглеводневих викидів, почав швидко розвивати атомну енергетику.
Попит на уран тільки зростатиме. На думку автора, Путін планує скористатися очікуваним браком збагаченого урану у світі в політичних та економічних інтересах Росії.
Розраховано, що потреба США в урановому паливі (так званий жовтий кек) до 2021 року становитиме 275 мільйонів фунтів, тоді як запаси жовтого кеку, що є в США, становлять 120 мільйонів фунтів. Можна, звичайно, відкривати нові уранові копальні, але, з урахуванням технічних складностей, вимог безпеки та охорони навколишнього середовища, на це піде не менше 10 років.
Цікаво, що протягом 20 років (з 1993 по 2013 рр.), у рамках міжурядової угоди між США та Росією, російська сторона переробляла свій високозбагачений збройовий уран на низькозбагачений уран — паливо для АЕС — і продавала його США. Ця успішна та взаємовигідна програма отримала назву “Мегатонни в мегавати”. Оскільки в США недостатньо власних потужностей для виробництва уранового палива для АЕС, російська компанія «Техснабекспорт» (TENEX), що входить до держкорпорації «Росатом», продовжуватиме постачати у США уранове паливо на вигідніших для Росії умовах, ніж передбачалися програмою «Мегатонни в мегавати». ».
«Росатом» будує більше атомних електростанцій у світі, ніж будь-яка інша компанія. На сьогоднішній день «Росатом» має портфель проектів на будівництво АЕС у Китаї, Індії, В’єтнамі та Туреччині вартістю 50 мільярдів доларів. Іран збирається замовити “Росатому” будівництво 8 реакторів. Єгипет також зацікавлений у будівництві “Росатомом” атомних електростанцій у країні. Контракти на будівництво АЕС включають умови про постачання Росією уранового палива для реакторів протягом усього життя АЕС.
ВАТ «АтомРедМетЗолото», що видобуває підприємство «Росатома», зуміло за кілька років стати власником 100% акцій канадської компанії «Uranium One», найбільшого виробника урану у світі. Завдяки цьому придбання Росія контролює видобуток урану в Австралії, Канаді, Казахстані, Танзанії, Південній Африці та США.
Автор зазначає, що поки США обурюються ситуацією в Україні, Путін цементує залежність різних країн світу від постачання російського палива для АЕС, укладаючи довгострокові контракти.
Завдяки цілеспрямованим діям «Росатому» Росія контролює не тільки значну частину світового видобутку урану, але, що ще важливіше, близько 50 % світових потужностей зі збагачення урану та виробництва палива для АЕС. На думку Катузи, російська атомна промисловість набагато випередила інші розвинені країни, що почне в перспективі приносити Росії економічні та політичні дивіденди.
Близький Схід: нафта, війни та Велика Гра
Близький Схід – складний і галасливий регіон, де нафта служить не лише паливом для автомобілів, а й рухає історію. План Путіна розправитися з нафтодоларами і витіснити США зі світової арени нерозривно пов’язаний з долею багатого енергоресурсами Близького Сходу, і безладдя, що відбувається там, грає йому тільки на руку. Автор пропонує подивитися докладніше на події, що там відбуваються.
У Єгипті живуть переважно араби-суніти. В Ірані більшість населення — перси та переважають мусульмани-шиїти. Ірак розділений на шиїтську більшість та сунітську меншість. Крім того, Ірак розділений за національною ознакою між арабською більшістю і курдами, які також живуть у Туреччині, Сирії та Ірані. У Сирії більшість населення — суніти, проте в уряді переважають алавіти, різновид шиїтського ісламу. У Туреччині всі суніти, але вона роздирається протиріччями, викликаними ісламською спадщиною, з одного боку, і європейським впливом, з іншого. У Саудівській Аравії більшість населення — суніти, проте нафту видобувають переважно в регіоні, заселеному меншістю шиїтів.
Поділ мусульман на шиїтів та сунітів стався після смерті пророка Мохаммеда у 632 році нашої ери. Ті мусульмани, які вважають законним наступником Мохаммеда, обраного халіфатом Абу Бакра, стали називатися сунітами. Ті ж, хто вірив, що законним наступником має стати Алі, пов’язаний кревною спорідненістю з Мохаммедом, стали називатися шиїтами. І вони воюють один з одним з тих пір.
Іран
Першим зі світових політиків, хто усвідомив важливість безперебійного постачання нафти, особливо у воєнний час, був Уінстон Черчілль. Англійська компанія, яка згодом перетворилася на BP, отримала першу концесію на видобуток нафти в Ірані. Після закінчення Першої світової війни до влади в Ірані прийшов шах з династії Пахлаві, яка зберігала своє панування протягом 54 років. Проте шах симпатизував нацистам перед початком Другої світової війни і за це був повалений зусиллями англійців та американців.
Наступному шаху також довелося втекти з країни, оскільки він чинив опір наростаючим вимогам своїх опонентів націоналізувати нафтову індустрію Ірану. Американці побачили у планах націоналізації «руку комуністичної Москви», злякалися і за допомогою ЦРУ організували повернення шаха до країни та розправу з його політичним опонентом.
Правління шаха ставало все більш авторитарним, що призвело в 1979 до ісламської революції, влада перейшла до духовенства, співробітники американського посольства в Тегерані були взяті в заручники, нафтова промисловість Ірану знову опинилася на межі націоналізації.
Відчувши нереальність спроб відновити прозахідний режим в Ірані, США спровокували вторгнення Іраку до Ірану. Саддам Хуссейн напав на свого сусіда, підтримуваного грошима та зброєю зі США. Розрахунок США був простий — доки Іран та Ірак воюють один з одним, вони не турбуватимуть Саудівську Аравію, головного постачальника нафти для США.
Починаючи з 1980 р., Іран перебуває під санкціями США за захоплення американських заручників, а з 1995 року — під санкціями ООН за спроби створити власну ядерну зброю. Проте в Ірану збереглися союзники. Іран зміцнює економічні зв’язки з Росією, Венесуелою та Китаєм, якому постачає нафту та газ. Обсяг торгівлі між Іраном та Китаєм становитиме 2015 року 50 мільярдів доларів.
Ірак
Після вторгнення Іраку до Кувейту в 1990 році ООН ввела економічні санкції проти Іраку, що включають ембарго на продаж іракської нафти. Для полегшення життя населення Іраку, яке страждає від впливу санкцій, було запроваджено програму «Нафта в обмін на продовольство», яка дозволяє Іраку продавати на світовому ринку обмежені обсяги нафти та купувати на виручені кошти продукти харчування та медикаменти.
Існує безліч теорій, які пояснюють вторгнення США до Іраку в 2003 році та повалення режиму Саддама Хуссейна. Серед них і запобігання використанню Хусейном зброї масової поразки, і помста за замах на вбивство президента Буша-старшого, і звільнення іракського народу від диктаторського режиму, і прагнення США отримати контроль над багатими родовищами нафти в Іраку.
На думку автора, є частка правди у кожній з цих теорій, проте найважливіша причина ніколи не була озвучена. Ірак продавав нафту ряду європейських країн у рамках програми «Нафта в обмін на продовольство» за євро, а не за долари. Росія, Венесуела та Індонезія також виявляли інтерес до купівлі нафти не за долари. Автор вважає, що саме цей факт був поштовхом для вторгнення до Іраку. Вже через два місяці після вторгнення новий уряд Іраку оголосив, що нафта знову продаватиметься лише за долари США.
Сирія
Для США вкрай не байдуже, що відбувається в Сирії, оскільки Сирія залучена, прямо чи опосередковано, практично у всі конфлікти на Близькому Сході: суніти проти шиїтів, араби проти ізраїльтян, Іран проти Ізраїлю, Іран проти арабів. Hezbollah, войовниче шиїтське угруповання, що базується в Лівані) та Іраном, що є природною загрозою для Саудівської Аравії та інших сунітських держав у регіоні. Водночас цей союз вороже налаштований по відношенню до Ізраїлю та Заходу загалом. Від війни в Сирії залежить безпека більшості країн Близького Сходу, включаючи Ізраїль, Саудівську Аравію та інші країни Перської затоки.
Росія зацікавлена у збереженні режиму Асада, оскільки насамперед він дозволяє російському військовому флоту використовувати морську базу в Тартусі, єдиний військовий порт, доступний Росії за межами колишнього СРСР. Крім того, Росія продає зброю Сирії на 150 мільйонів доларів щороку.
Однак набагато важливіше те, що Сирія перебуває на перехресті багатої енергоресурсами Євразії та європейських ринків споживання. Якщо режим Асада впаде, то, можливо, новий уряд дозволить постачання дешевого газу з Катару через територію Сирії, що може підірвати монополію «Газпрому» на європейському ринку. Путін також переймається тим, що у разі повалення Асада може скластися суннітська коаліція між Сирією та Туреччиною, що небезпечно наблизить радикальний іслам до кордону Росії.
І США, і Росія знаходяться на «тонкому льоду» у Сирії. Якщо до влади прийдуть сили, ворожі Асаду (наприклад, Ісламська Держава Іраку та Сирії (ISIS)), вони можуть виявитися набагато небезпечнішими для США, ніж режим Асада.
Саудівська Аравія
Американська Standard Oil of California розпочала видобуток нафти в Саудівській Аравії у 1938 році і заснувала для цього компанію Arabian American Oil Company (ARAMCO). До 1944 ARAMCO належала в рівних частках американцям і Саудівської Аравії. Однак до середини 1980-х Саудівська Аравія набула повного контролю над ARAMCO, яка стала найбільшим у світі виробником нафти.
Ембарго країн-членів ОПЕК на поставки нафти в США як покарання за їх підтримку Ізраїлю в Шестиденній війні з арабськими державами в 1967 р. вкрай болісно позначилося на економіці США і підкреслило їхню залежність від імпорту нафти. Висока ціна на нафту для США ще була терпимою, але перебої в постачаннях абсолютно немає. США обрали Саудівську Аравію як найбільш надійний постачальник нафти. В обмін США гарантували Саудівській Аравії захист від будь-якого зовнішнього агресора.
Усередині Саудівської Аравії неспокійно: паростки Арабської Весни проросли і на пустельному аравійському грунті. Спочатку з’явилися протестувальники з вимогами створення робочих місць. Потім саудівські шиїти виступили з вимогами про звільнення політв’язнів, свободу слова, припинення релігійної та етнічної дискримінації та запровадження конституційної монархії.
На тлі зовнішніх загроз та внутрішніх заворушень ускладнення відносин із США викликає занепокоєння у королівської родини Саудів. Особливе невдоволення монарха викликає відмова США підтримати помірну сунітську опозицію в Сирії, нездатність Штатів підштовхнути Ізраїль до компромісу з Палестиною та активну участь у переговорах з Іраном про обмеження їхньої ядерної програми та зняття санкцій.
Які будуть наслідки, якщо монархія, що похитнулася, справді впаде? У Саудівській Аравії, окрім самої монархії, немає жодних політичних інститутів — ні партій, ні профспілок, ні громадських організацій. Вакуум влади, що утворився, заповнять радикальні ісламісти, в порівнянні з якими «Мусульманське Братство» в Єгипті здасться взірцем демократії та релігійної толерантності.
У Саудівській Аравії до влади прийдуть соратники Усами бен Ладена — вахабіти, які практикують найжорсткіший і найреакційніший іслам. У цьому випадку, на думку Катузи, може розпочатися війна між Саудівською Аравією та шиїтським Іраном, що різко скоротить постачання нафти у світі. Для Америки ще неприємнішим наслідком такого розвитку подій може стати рішення ісламістів боротися з «невірними» на Заході шляхом повної заборони продажу нафти в Америку.
Якщо Саудівська Аравія через внутрішні конфлікти або незгоду з політикою США на Близькому Сході відвернеться від США, то їх місце може швидко зайняти Росія або Китай, розрахунки з якими, вважає автор, будуть здійснюватися в національних валютах. У будь-якому випадку, «спонсорство» нафтодоларів Саудівською Аравією закінчиться, а разом із ним не далекий кінець і самих доларів.
Захід сонця американської валюти
Автор свідчить про величезний державний борг США, до смішного низькі відсоткові ставки, що слабшає промисловість і робить висновок, що США більше зовсім не схожі на економічну наддержаву.
Катуза вважає, що світ рухається у бік відмови від долара як резервної валюти. Власники активів на трильйони доларів почнуть їх продавати, і ціна долара впаде. Разом з цим підніметься інфляція, відсоткові ставки зростуть до двозначних показників, почне зростати вартість продуктів харчування, одягу, бензину, попит на споживчі товари впаде, розвиток бізнесу загальмується, безробіття стане, як у роки депресії.
Без сумніву, США вживатимуть усіх можливих зусиль для збереження гегемонії долара. Катуза згадує вторгнення до Іраку і натякає на ситуацію в Лівії, де повалення і вбивство Каддафі в 2011 р. за допомогою сил НАТО і США дивовижним чином послідувало за закликом Каддафі до арабських і африканських країн використати в розрахунках золотий динар замість долара або євро.
Росія та Китай розвивають інфраструктуру міжнародної торгівлі в обхід доларів США.
Китай та Росія уклали договір обміну (своп) між рублями та юанями, який дозволить безпосередньо конвертувати рублі в юані та навпаки. Подібні домовленості Китай уклав із Японією, Бразилією, Австралією, Туреччиною, Об’єднаними Арабськими Еміратами, Південною Кореєю.
Для обробки платежів у юанях Китай відкрив розрахункові центри у Лондоні та Франкфурті. Росія також працює над створенням альтернативної системи міжнародних розрахунків, яка б не залежала від СВІФТу (Society for Worldwide Interbank Financial Telecommunications, або SWIFT) та Банку Міжнародних Розрахунків (BIS).
Смішно, що США, на думку Катузи, самі того не бажаючи, сприяють «дедоларизації» світової фінансової системи. Він наводить приклад Ірану, який за багато років «відлучення» від розрахунків у доларах навчився торгувати і в обхід санкцій, і в обхід долара. Той самий ефект, на думку автора, матимуть санкції ЄС та США, накладені на Росію за анексію Криму та підтримку українських сепаратистів.
Катуза впевнений, що руйнація системи нафтодоларів неминуча. Питання лише, коли це станеться?
Висновок
Залежно від індивідуальних поглядів та переконань, книга Катузи може викликати у читача приплив оптимізму та бажання терміново диверсифікувати свої заощадження, якщо такі є в американській валюті. В іншого читача «Війна ще холодніше» викличе скептичну посмішку та неприйняття спрощеної та місцями однобічної картинки світу, «намальованої» Катузою.
Значне місце у книзі займає постать Президента Росії Володимира Путіна: автор розповідає про його особисті якості та докладно викладає факти його біографії, кар’єри, політичного зльоту. Мабуть, Катуза, крім усього іншого, ставив за мету переконати читача, що саме Путін, будучи сильною харизматичною особистістю, який не зупиняється ні перед якими перешкодами, зможе досягти своєї стратегічної мети — стати «могильником» долара, а разом з ним і всієї економіки США. .
Однак Катуза чомусь не обговорює тему про те, що рубль, перш ніж зможе замінити собою долар, повинен спочатку зміцніти і стати привабливим інструментом для інвестицій. Якщо дійсно комусь і судилося послабити валюту США, то факти, викладені в книзі, вказують швидше на Китай, чия економіка претендує на першу роль у світі, аніж на Росію.
Події, що відбуваються у світі вже після публікації книги, поки не вкладаються в «схему», запропоновану Катузою: ціни на нафту падають, долар міцний і здоровий, як ніколи, в Саудівській Аравії, незважаючи на смерть короля Абдулли, перевороту не відбулося.
Час покаже, якою мірою прогнози Катузи мають шанс реалізуватися. У будь-якому разі, «Війна ще холодніша» корисна і цікава тим, що готує читача до несподіваного для більшості повороту подій і пропонує «для роздумів» численні цифри та факти, не відомі широкому загалу.