Келсо Блек зареготав.
Реготав так, що аж боки заболіли, а дешеве винце з пляшки, яку він стискав у руках, почало литися на підлогу.
Дурні копи! Та це ж було так просто. І тепер у його кишені п’ятдесят тисяч доларів. Охоронець – мертвий, ну то його ж вина! Так вже вийшло…
Все ще сміючись, Келсо Блек підніс пляшку до губ. Аж тут він почув їх. Кроки на сходах, що вели на горище, де він переховувався.
Він витяг свого пістолета. Двері розчахнулися.
Незнайомець був у чорному пальті та капелюсі, насунутому на очі.
– Привіт, привіт, – промовив він. – Келсо, я стежив за тобою. Ти мене вельми тішиш.
Незнайомець засміявся, і хвиля жаху огорнула Келсо:
– Хто ти?
Чоловік знову розсміявся.
– Ти мене знаєш. Я знаю тебе. Ми уклали угоду десь годину тому, в ту мить, коли ти застрелив того охоронця.
– Забирайся! – голос Блека перейшов на вереск. – Забирайся! Забирайся!
– Настав твій час, Келсо, – м’яко сказав незнайомець. – Як-не-як, на нас чекає довга дорога.
Незнайомець скинув своє пальто та капелюха. Келсо Блек вдивився в його Обличчя.
Він закричав.
Келсо Блек кричав і кричав, і кричав.
Але незнайомець лише засміявся, і тієї ж миті в кімнаті запанувала тиша. І порожнеча. Лише лишився їдкий запах сірки.